в моїх душевних поривах
в верстаті, що тче полотно,
безнадійно хвилюються грози,
зриваючи в небо усе, що кріпилось за дно,
у гніві потраченого часу,
в безнадії знайти свій покій,
я люто горю від образи, що лист мій облитий гущев подій,
я врачаю бажання до змін,
усе, що дається так легко, не справжнє!
в надії віднайти всі контрасти, я малюю обрис майбутній надій,
я вливаю в несправжнє всі краски,
я в агонії проживаю життя,
бо блакить неба насправді – вже не тішить мої почуття,
я безмежнеє море, що хвилює поразку,
я утрачений воїн в бою,
я – не бажана казка,
а лиш розділ, щоб був на яву,
всі емоції лиш у моїй голові,
я не пізналазнала на дотик чужої душі,
я вмираю від власної спраги,
та хоч здохну не вип'ю брудної іржі,
підкладу я долоні під роси,
чи омию сльозами свій шлях,
та не вип'ю з брудного колодця,
бо відчай належить мені, а не я його – раб!
<br>Інна Торак
