Щоранку я виходжу на ринг без свідків.
Без музики. Без оплесків.
Навпроти — я ж сам,
але з очима ліні, страху і тихої зради.
Він знає, де болить.
Він шепоче: «Почекай. Завтра. Не сьогодні».
Він носить моє ім’я
і вміє ховатися під виглядом втоми.
Я сумніваюсь. Не завжди впевнений.
Іноді стою, стискаючи кулаки в кишенях,
бо простіше відступити,
ніж дивитися собі в очі без виправдань.
Але я знаю одне:
кожен мій зрив — його свято.
Кожна дисципліна — його поразка.
Тому я встаю. Навіть без віри. Навіть порожній.
Це не бій за медалі.
Не за повагу. Не за чужі слова.
Це бій за право називатися людиною,
а не звіром, що живе на інстинктах.
Я не завжди перемагаю красиво.
Інколи — лише виживаю.
Та щодня, коли я не здався,
звір відступає на крок.
І цього досить.
Бо головні перемоги — тихі.
І саме тут вирішується,
хто в мені залишиться до кінця.
184
