Народила мати сина, а долю не знає.
Що додає сил у житті, а що відіймає.
Якба знала всі страхи — то собою вкрила б,
Його Ангелу у церкві свічку б запалила.
Народила мати сина, пестила, любила,
І душі своєї тепло щодня на нього лила.
«Виростай, синочку мій, будь моєю силою,
Всю любов тобі віддам, поки не спочину».
Заглядає у вікно ранок, барви сіє,
Ніч збирає зорі ясні, колише надії.
Ось вже парубок при силі, мати так радіє,
Що здійснились у житті її щирі мрії.
Що дружину приведе поратись у хаті,
Що онуків у візочку буде колихати.
Та незчулася вона, як той Ангел білий,
Вже на небі потерпав від чорної сили.
Чорна хмара насувала, дітей забирала,
У житті її синочка лиха доля стала.
Насувалася та хмара, країна страждала,
В кожну хату, в кожне серце нишком заглядала.
«Ой, синочку мій, синочку, нащо народила?
Щоби наміри диявола вбили мою мрію?
Чи для того я тебе на руках тримала,
Чи не я тобі, мій сину, силу віддавала».
Та прийшла лиха година, що світ цей не любить,
То прийшла чужа людина — все, що бачить, губить.
Всі ті сльози, що були, геть всі розгубила,
Вже на очі на мої, лягли чорні крила.
«Де знайти мені тебе? Чи є десь могила?
Чи знущаються кати над твоїм білим тілом?
Серце матері твоєї на тебе чекає,
Час для нього — то не міра, воно лиш страждає.
Повертайся, який є: сивий чи в домовині,
Бо страшніше для матусі — не знати, де ти нині.
Пестити буду, як в дитинстві, сльозу приховаю,
Бо не треба знати долі, як я страждаю.
Повертайся, мій синочок, хоч би що там було,
Те, що сталося в житті, то все вже минуло.
Ось така вже моя доля, як тебе родила,
Як би знала ту я долю, то собою вкрила.
15.07.2025 ВІЙНА
<br>Віктор-Севіла
