Раніш був дух оптимістичний,
Як криця – тіло і душа.
Чекали ми, що щастя вічне,
Могли дать горю відкоша.
Тепер по різному буває.
Тепер не всюди. Й не завжди.
Лиш раз на рік душа співає
І то їй треба поводир.
Літа летять. Їх повернути
Нема можливості уже…
Та хочеться ще щось утнути,
Як свого часу Фаберже.
Душа воліє не старіти
І тіло прагне до утіх –
Так хочеться життю радіти,
Твій мелодійний чути сміх.
Моя дружино кароока,
Тобі дісталося в житті!
Такі дрібні до щастя кроки…
Не це ми мали на меті!
Та місяць світить, сонце гріє,
Сини ростуть, як п'ють росу.
Хоч сивина уже й рясніє –
Піднімем чари за красу!
Красу душі, веселу й щиру,
Красу добра, красу тепла
І побажаємо нам миру
Яка б погода не була.
2009
