Серед гомону, свят і інерції,
Поміж тисяч фантомних облич,
В центрі кола — в німій екзистенції —
Ти куєш свою внутрішню ніч.
Де епохи впадають в ентропію,
Там, де час розсипається в прах,
Ти гартуєш кристальну утопію
На сталевих і гострих вітрах.
Твій дух витесав власну буденність
І розп’яв себе сам на межі.
Ти сховав неземну достеменність
У німій, вертикальній душі.
Хай довкола юрба метушиться,
Залишаючи попіл в роках.
Ти — бездонна космічна криниця,
Що тримає галактики в снах.
