Стоїш розхристаний, сумний, з розбитим дахом.
Шугають протяги в кімнатах між дверей.
Скрізь шибки вікон, холодний вітер заглядає,
Пліснява з сирістю торкнулася речей.
Тут стеля обіймається з підлогою,
Та згадують у тиші ті роки,
Коли вони всміхалися удвох грайливо,
І милувалися одне одним залюбки.
Розбитий дім стояв і дихав так похмуро,
Свої стигмати він не міг нічим прикрити,
Стояв із сумом, але мав терпіти,
Бо мав обов’язок родинну пам’ять берегти.
А зло літало небом і навколо,
Все більше вирви та відірвані шматки
Чужого горя, що лежало просто неба,
Не обійти його, не перескочити і погляду не відвести.
Такі часи тепер настали,
Хтось «квіти зла» розкидав по землі.
Десь має згубі бути тій кінець,
І десь вже майорить початок
Відродженню землі, та зранених сердець.
22.01.2026 Війна
