Замкнувся простір: іскри і тривоги,
Яких не загасити вже дощу.
Це замикання — нові дні й дороги,
Де я старі провини відпущу.
Дроти гудуть від струму і напруги,
У чорних гільзах плавиться пітьма.
І кожна мить, мов кільцями кольчуги,
Тяжким туманом серце овива.
Цей вакуум стискає ребра глухо,
Іржавий обрій ріже синяву.
Але крізь попіл, що летить до вуха,
Я бачу іскру — кволу та живу.
Нехай палає збуджений цей атом,
Стріляє пульс у стінах німоти.
Сама для себе стала термостатом,
Щоб цей розлом наосліп перейти.
Горить асфальт під кроком неминучим,
Магнітне поле тягне і зове.
Я вже не повертаюся до круч тих,
Де кожен спогад втомою живе.
19 липня 2026 р.
