Затримка. Тест. Очікувана звістка.
Це все в новинку… Я навколо неї
Порхав, немов метелик. Як артистку,
Оберігав кохану. До лілеї її рівняв.
Тулився вночі до неї,
Та все чекав УЗД:
Кого Аллах нам дав?
«Поїду до своєї лікарки, бо де
Ще так зуміють все розпізнати?» —
Казала моя віддана кохана.
Та лікарка ніколи не помилялась!
Аж раптом дзвонить: «Дивна аномалія…
Не роздивилась, як не намагалась…»
Але ж ім’я ми подумки обрали!
Я ходжу й сяю, наче тепле сонце.
Від гордості аж плечі ширші стали,
Хоч в голові — кавардак до оболонки.
Як на руки узяти це маля?
Як колисати? Як міняти памперс?
Душа від щастя й страху аж сія,
І серце б'є, як барабанний бій.
Приїхала кохана. Сяють очі.
Сюрприз приготувала, каже: «Ну-бо!
Пробий цю кульку, якщо взнати хочеш,
Кого Аллах під серцем мені дав носить».
Я шпилькою колю — сірі стрічки…
Нічого не збагнув. Колю ще раз —
І знов сіріють стрічок завитки…
«Це хлопчик! Хлопчик!» — старша кричить враз.
І тут до мене дійсно дійшло,
Що син народиться! Мій син! Мій сокіл!
Якого так чекав, щоб розцвіло
Життя моє у радості глибокій.
Я прокрутив у думках наперед
Років п’ятнадцять: вивчити, навчити,
Піти туди, де мудрості секрет…
Аміром будемо його називати!
Мій золотий, мій перший, тільки мій!
Душа у світлі, серце торжествує,
Ми разом спочиваємо в теплі мрій…
Аж раптом — ковід. Світ наш руйнує.
Кохана захворіла. Позитивний.
Вона вагітна, серце заніміло…
І плаче дух, безпорадний і дивний,
Хоч на лиці ніщо не затремтіло.
«Ми вилікуємо!» — твердив, як закляття.
Тиждень на чаях, у журбі та плачі.
Здала кров. Антитіла — не ті, що співають
А ті, що вірус нищать, та нас тішать!
«Альхамдуліллях!» — ми кричали ввись.
Пережили, здолали, все в порядку.
Здалось, що біди всі уже відбулись…
Та що там далі жде на нашу хатку?
Шоста ранку. Дзвінок, що ріже тишу:
« Ваня, ти вдома? Чуєш, це війна!
Росія напала! Я дім свій залишу,
Уже на кордоні, де Польща видна…»
Подруга дзвонить. Глянув у вікно —
Там люди речі пакують в машини.
Всі біжать, їдуть… А в мене воно —
Сьомий місяць вагітності дружини…
Одесо й Миколаєве, о ні!
Ви заступили нас, тримали удар!
Було наодинці страшно й гучно мені,
Та вистояв край мій від ворожих хмар.
Ми вижили! І серед цих тривог
В п’ятому пологовому родили.
Місто — мов привид. Пустка навкруги.
Лиш автобуси поодинокі ходили.
Їду до дружини крізь німу зажуру,
Та всупереч усьому — я радію!
Прорвавши страху і війни цензуру,
Мій син з'явився, справдивши надію!
Він народився. Мені в руки дали
Оцей маленький, трепетний комочок.
Я плакав. Пальці незграбно тримали,
А в серці розквітав живий садочок.
Аллаха славив, сліз не ховав,
Бо став я татом в цей вогненний час.
Мій перший син, рости, лиха не знаючи,
Ти — наше світло, що в пітьмі не згасло.
Всього один лиш рік життя мого,
Наш перший рік подружнього союзу…
А скільки доля вмістила в нього!
Крізь біль і страх, крізь ковід і крізь музу.
Ми разом першу віху перейшли,
Вогонь і воду, і війни заграву.
В коханні сина в світ цей привели,
Аллаху підносячи вічну славу.
