Спитала у Тебе я в темряві ночі —
де світло ховає останній свій слід?
Чому болить серце, пісок ріже очі,
коли мовчить навколо весь білий світ?
Ти не відповів мені дивним знаменням,
не гримнуло небо вогнем і дощем.
А лише у грудях — ледь чутним диханням,
щось тихо озвалось добром і вогнем.
Промовила: «Важко тримати руїни,
збирати уламки своїх же доріг».
А Ти — у мовчанні, крізь морок і стіни,
навчив шанувати свій власний поріг.
Спитала: «Де правда, коли її ріжуть?»
І ніч розступилась повільно, як дим.
Почула я відповідь, та не словами —
а тим, що мій світ залишився живим.
І я зрозуміла: не в небі високім,
не в громі, що судить і ділить весь світ,
Ти — в кроці, що робиш, коли вже здається,
я лину в останній і темний політ.
Якщо я ще раз упаду у безсилля,
і голос мій згасне в холодній імлі —
я знаю: Ти там, де я ще не зламалась,
де я ще тримаюсь на грішній землі…
19 липня 2026 р.
