І знову ніч торкається вікна,
Струмить крізь тишу подихи холодні.
Мов тінь минулого, що ще жива,
Вона шепоче: «Все ж не випадково…»
А я стою і слухаю той шепіт,
Він вириває спогади зі стін.
І хоч би слово, хоч би тихий крок —
Та час мовчить, стоїть такий один.
Колись світився світ теплішим світлом,
Колись дими не мали запах втрат.
І кроки близьких не здавались примарами,
І тиша не різала, як гострий дріт назад.
Тепер же кожен вечір — наче осінь,
Що сипле листям втому на плечі.
І навіть серце, що хотіло б жити,
Шукає тінь, щоб заховатись вночі.
Я йду вперед, але дорога пуста,
І крок мій глухий, мов у темнім підвалі.
Ніхто не бачить мого «як болить»,
Ніхто не знає, що думки кричали.
Куди ж вони летять — ті дні, ті роки?
Кому потрібні всі ті недосказані слова?
Я лиш дивлюсь, як час минає повз,
І як без мене світ свій шлях продовжує щодня.
І ніби нічого страшного немає,
Та щось таке стискає душу знов.
Мовби у тиші хтось мене питає:
«Ти ще тримаєшся? Ти ще живеш, любов?»
А я мовчу. Бо слів вже не лишилось.
Бо все, що в серці, випало крізь час.
І тільки ніч, як вірний друг у темряві,
Сідає поруч… і мовчить про нас.
Івасюк Анастасія
