Ти звав мене вночі — я чула
крізь сон міцний і самоту.
Душа не спала, відгукнулась —
знялась у темну висоту.
Я звала теж, крізь відстань ночі
у тихім мареві імли.
Твоя душа відкрила очі
й здійняла крила серед тьми.
Здригнувся простір — сон розтанув,
мов попіл в ранній тишині.
Ти лиш на мить крізь мене глянув
і щось зламалося в мені.
А наші душі в чистім полі
світанок стріли у сльозах.
Вони вже об’єднали долі,
та заблукали у гріхах.
Повіяв холод від світання,
душа вернулася назад.
Я зрозуміла: це — востаннє.
І догорів наш дикий сад.
25 травня 2026 р.
