Траву покошену жалію,
Торкну голівку деревію.
Вона, як я засохне скоро,
В таку привітну літню пору.
Цей запах скошеного сіна,
Обдерті синові коліна
На згадку заберу з собою,
Коли не буду молодою.
Червнева випливе теплінь,
Піску розпечена черінь,
Що і ногою не ступити –
Усе живе благає пити.
І хмарка тулиться до лісу,
Боїться вітрика-гульвісу.
Їм добре з громом, прохолода.
Та засліпила сяйвом врода,
Щасливих блискавиць веселих.
Небесної торкають стелі –
Їм можна все, бо це їх бал
А грім виводить свій вокал.
А хмарка плаче, щедро плаче,
Бо в нього серденько незряче.
Вона ж добріша і ніжніша,
Та блискавиці веселіші.
Протанцювали танець свій
І зникли, ось тепер жалій.
А грім ще довго озивався,
На хмарки плач не оглядався,
А сяйво блискавиць ловив
В широкі складки рукавів.
Та і пішов ні з чим сердешний –
Для цих країв він не тутешній.
А хмарку сонце звеселило,
Пригріло і причепурило.
Вітрець їй коси причесав,
Сльозу останню на став
Струсив, дививсь благально й тихо,
Щоби забула своє лихо.
І попливли вони по небі,
Ця придумала, далебі.
Бо день всміхається чудово,
Лише принишкла полиново
Трава покошену косою.
Не зацвісти уже красою,
Бо дощ їй силу не вертає,
Вона безсило засихає…
