Завмерла мить у пальцях піаніста,
Прозорий звук стікає по щоці.
Вона пливе, повільна й дуже чиста, –
Мелодія, що тоне у мені.
Ще не політ, а тільки розтирання
Сухого смутку в теплій тишині.
Так дихає розгублене світання,
Що ледь тремтить у згаслому вогні.
Тут кожний крок дорожчий за хвилину.
Тут вдих – несказане чиєсь ім’я.
Світ зупинився, щоб одну краплину
Допити з чаші темного буття.
Затим стаккато стукає у вікна,
І сльози виступають на тлі скла.
Зойк скрипки і мелодія затихла,
Настала тиша, вічна, неземна.
14 квітня 2026 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
