Звалило дерево буревієм
з могутнім тілом, зеленим зіллям.
Лежало, впершись руками-гіллям…
Здіймався ранок над ним повільно.
Ще вчора хмарами лоскоталось,
гніздо плекав ще на ньому сокіл,
сміялось сонце йому звисока,
щось таємниче йому шептало.
А там — внизу, прозаїні будні,
турбот життєвих рутина сіра.
Полює в сутінках звір на звіра
від днів вчорашніх, до днів майбутніх.
Упало. Корінь сточила зрада,
живцем розірвані жили-вени,
кричать над вирвою німо, щемно,
ще кровоточить струмками рана…
Вершини в небі байдужо зверхні,
не чують крику за шумом вітру.
Чужі, далекі і непривітні…
…А долом заносить смертю.
Гілля повалене кози топчуть,
снують мурахи зів'ялим листям.
Та часом пташок у день імлистий
крилом невидимим затріпоче.
Та впало зріле, живе насіння,
промінням теплим удень зігрілось.
І і в нім життя ожило несміло,
неначе дерева воскресіння…<br>В'ячеслав Семенко
