Я інколи просто втомлююсь бути сильною,
Робити вигляд, що все пройде.
Посміхатись, коли всередині
Щось тихо ламається і гуде.
Я не завжди знаю, як правильно,
І гублюсь між “треба” і “хочу”.
Іноді дуже боюсь залишитись,
І ще більше — боюсь піти мовчки.
А мені б туди, де можна просто бути,
Без масок, без “я окей”.
Де мене не треба буде чути —
Мене відчують без зайвих речей.
Де любов — не через силу й звички,
Не через страх “втратити знов”.
Мені б знайти себе між цими звичками…
І, може, там буде любов.
Я пам’ятаю, як вірила щиро,
Що якщо любиш — то назавжди.
Але життя якось тихо навчило:
Люди йдуть навіть з висоти.
І справа не в тому, хто винен,
Просто ми різні всередині.
Ти шукав спокій — я шукала крила,
І загубились на середині.
І якщо чесно — я ще вчуся жити,
Не ховатись і не тікати.
Вчитись себе потроху любити,
І не чекати, щоб хтось врятував.
Бо, може, щастя — не в ідеальних,
Не в гучних і красивих словах.
А в тих, хто бачить тебе справжню…
І не відпускає просто так.
Я ще знайду те місце в світі,
Де буду не “кращою” — а живою.
І якщо там хтось мене зустріне —
Я буду вже… собою.
