Було найважче — сумку збирати,
В одну валізу все життя впакувати.
Дитячі куртки, фото і ліки,
І сльози тихо складати навіки.
Домівка німа… ще пахне кавою,
На кухні чашки стоять, як залишені спогади.
А я по кімнатах ходила востаннє,
Ніби прощалась не з домом — з собою.
Взяти дітей… вести за руку
Кудись у ніч, у холодну чужину.
Де нас ніхто не чекав і не знав,
Де навіть Бог ніби мовчки мовчав.
І син запитав:
“Мамо, ми скоро додому?”
А я захлиналась словами у горлі,
Бо дім за спиною палав у тривозі,
А попереду — тільки вокзали й чужі дороги.
І я трималась… чуєш? трималась…
Хоч всередині все розривалось.
Усмішка дітям — а серце у попіл,
Бо дім залишився у кожному подиху.
І кожна ніч — ніби постріл у тишу,
Де я по пам’яті рідними вулицями йду.
Я все віддала б за один тільки ранок,
Щоб знову прокинутись вдома…
У своєму дому.
Чужі міста не лікують рани,
Вони просто вчать мовчати.
Тут люди живуть, поспішають, сміються,
А ти кожен день вчишся не зламатися.
І ніби сильна… і ніби жива…
Та інколи падаєш нишком вночі.
Бо так болить бути “тимчасово”,
Коли не знаєш, де твоє завтра.
Я не хотіла чужого щастя,
Я просто хотіла дітей врятувати.
І якщо треба — я знову пройду
Через цей страх… через цю темряву…
Але одного не пробачу ніколи —
Що нас змусили дім покидати.
Було найважче — двері закрити…та з рідними прощатись
І зрозуміти, що більше не буде “як раніше”.
Та поки дитяча рука в моїй руці —
Я витримаю.
Навіть якщо серце залишилось вдома.
