Мої згадки — мов дим, що в легені в’їдається гостро,
Ніби стіни старі, що стискають мій простір щомить.
Я шукаю ковток, я шукаю рятунку чи острів,
Але пам’ять у грудях запеклим вугіллям горить.
Та є мить, коли світ ніби вчиться мене не торкати,
Коли навіть повітря не знає, куди йому дуть.
І ця пауза — місце, де легше себе не впізнати,
Щоб наступним ударом назад мене знов повернуть.
Згадки б’ють, б’ють під дих, вони тиснуть на горло нещадно,
Забивають дихання, мов попіл несказаних слів.
Кожна риса твоя — ніби пастка, розставлена ладно,
Де повітря стає ностальгійним, як вирок тих днів.
Тиша стан — неможливість тобі зараз щось пояснити.
Ніби все наболіле вже стихло та втратило звук.
І лишається простір, де можна уже не любити.
Не чекати на дотик, на зустріч, на розпач розлук.
Але виходу — ні: ти лишилась у кожному “вчора”,
І в мені — безумовне кохання, не маюче меж.
Зараз я не шукаю ні болю, ні навіть розмови —
Вчуся бути я там, де немає мене й тебе теж.
14 квітня 2026 р.
