В кутку у кімнаті, де вибите скло,
Застигла маленька тінь.
Там більше немає ні «до», ні «тепло»,
Лиш попіл і височінь.
В руках лиш ведмедик — обпалений бік,
Один, хто знає секрет:
Про те, як умить зупинив свій хід вік,
Зник в просторі силует.
Стоїть і не плаче. Немає вже сліз.
Криниця душі пуста.
Війна принесла в простір свій чорний фриз,
Дитячі німі вуста.
Вона ще чекає на кроки й знаття:
«Відчинить ще двері хтось?»
Навколо лиш тиша й страшне небуття,
І ніби повзе ще щось.
В очах вже — не іграшки і не зірки,
А небо, що впало вниз.
Дитина війни крізь буремні віки
Чекає любов, мов приз.
15 квітня 2026 р.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
