Не закінчилися слова – він закінчився скоріше.
Колись на Землі, один писав по ночам вірші,
що приходили всі разом і стояли, юрмилися коло йогО пОстелі,
тОркали вологими губАми його внутрішню порожнечу,
він вставав і записував все
що встигав
з того
що вони перекрикуючи одне одного
викрикували в його пустій голові,
тому він до останнього відпирався
від схвалення йогО за тЕ
щО він написав,
бо це все
було не йогО,
а з чужих голосів,
отих нічних
і
нав’язливих.
Якраз між двома рядками він і помер.
Один.
І ніхто цього не помітив.
Знайшли, правда, його порожнє тіло,
але сАме йогО там вже не булО.
І для чОго все оце булО ?
Чому вони всі приходили
і не давали йому спати
поки він
невиспаний
не вмикав лямпу
і
не починав
щось із того уривками записувати.
Йому часто снився сон,
як він шубовсає у воду з тонучого корабля
і поряд у воді
борсаються
й одночасно тонуть
всі його троє дітей,
а він
не знає
кого ж з них хапати,
а кого теж хапАти,
!
але Як?
!
коли ти лише один,
а їх троє,
жах.
Отак і з тими голосАми,
всі разОм роїлися перед тобою,
і втрачАлися на очах,
назавжди,
будучи невимовно прекрасними
і значнИми,
без яких неможливо дихати далі повітря.
Без сліду вітер вщухАв,
смішно було читати те
що встиглося записати
–
поміж рідкі його пальці
просипАвся весь пісок
і на долоні не лишАлося нічого,
як завжди.
Як не перекFжеш сон,
не розповіш у чІм любов.
Отак і ходять оті голоси
від одного
до другого,
і щось од того залишається написаним,
але більшість звучить лише один раз
і зникає
як краса хмар у небі,
щоб більше не повторюватися,
може саме в цьому цінність краси
–
в її
манливій
скороминучій
невловимості,
вона має
як і людина
початок і кінець,
тому вони співмірні,
краса народжується на очах
і на очах вмирає,
щоб знову народитися і вмерти,
а ми дурні не розуміємо,
що так Бог нам дає знати про себе і про нас,
через безсмертну красу небесну
у ветхих земних тілесах
втілену на хвилину,
як і ми.
Не пропадають ті слова,
які ти
не встиг записати.
Ти їх всі
ще колись почуєш знову,
але ти вже
тоді
не будеш один.
