Сліпий туман січе нічні дороги,
Неспішно перехожий йде в пітьму.
І випадковість — натяк на тривоги,
Не знаючи ні звідки, ні чому.
Та кожен збіг — це виткане суцвіття,
Де нитку тче невидима рука.
Крізь лабіринти та глухі століття
Тече подій заплутана ріка.
Все ж випадковості — не випадкові,
Це Всесвіт посилає тихий знак:
Проллється дощ у краплі загадковій,
І хмари розійдуться просто так.
Мигтять вокзали, б’ють старі перони,
Шумлять дощі в розірваних плащах.
Купує він квиток — біжать вагони,
Вона ж — шукає свій забутий шлях.
Мільйон облич у дзеркалі перону,
Чужі розмови, кава на ходу.
Підкорені єдиному закону
Летять у ніч, долаючи біду.
Та випадковості — не випадкові,
Як підштовхнуть у плечі дві душі.
У погляді раптовім, випадковім
Затихнуть грози й проливні дощі.
Він просто озирнувся на хвилину,
Вона впустила парасольку з рук.
І Всесвіт уповільнив вмить лавину,
Спинивши часу нескінченний стук.
Був точний розрахунок у тумані,
І випадковість стала вже мостом.
Два імені, записані у каві,
Злилися в одне серце за столом.
30 травня 2026 р.
