Залізо рве простір. Немов в снах Касандри,
Вбираючи гільзи, кривавить земля,
Розтяжки окопів сплелися в меандри,
Мов лезом порізані чорні поля.
Там камінь ковтає і крики, і болі,
Сталеві хребти переламує лють.
У мокрих окопах в запеченім полі
Свинцеві багнети у темінь ростуть.
І падають крики на рвану аорту,
Вмирають сузір’я в кривавім диму.
Метали штовхають у спину до борту,
І ранок іде у вогонь, у пітьму…
18 вересня 2026 р.
