Чотири роки — ніби мить,
а ніби вічність за плечима.
Той ранок досі в мені кричить
гарматним громом без упину.
Не сонце встало — вибух встав,
роздер світанок на уламки.
І місто, що мене плекало,
схилилось тихо, безголосе й тонке.
Я пам’ятаю рідний дім —
поріг, протертий босим літом,
вікно, де вечір золотим
лягав на стіни теплим світлом.
Тепер там тиша нежива,
і пил ховає наші кроки.
Лиш пам’ять, наче тятива,
натягнута крізь довгі роки.
Чотири роки… Біль не спить.
Він ходить поруч тінню впертою.
І вчить мене вогнем любить
землю свою — могутню й безсмертну.
Я не забула І не забуду.
Бо пам’ять — це моя броня.
Допоки дихаю і буду —
живе зі мною та весна.
Валентина Харченко
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
