Вона була тою, кого не хотіли любити,
Бо завше з'являвся хтось краще, миліше.
Вона була тою, кого не любили хотіти,
Бо завше хтивість ставала синонімом тиші.
Я балакала з нею, навіть коли не бажала.
І слухала думи, читала вірші її, бачила плач.
Я балакала з нею, коли вона щиро кохала.
Але кохала не того і не ту, чуючи вічно: "пробач…"
Такою дивною жити, я чудувалася кожного разу,
Коли та уявляла і грала ту утопічну виставу.
Такою самотньою бути, я пам'ятаю кожну ту фазу,
Коли вона хотіла у гору, маючи лиш баюру плюгаву.
Гадки не маю, за що їй були усі прожиті муки і біль.
Вона і не ангел, і не світла, як хмара, це правда.
Відки не знаю, черпала духовності мила відтіль,
Коли погребли справедливість, залишивши зраду.
Отож була і залишилась не зрозумілою вона.
Страхів, проблем і паніки був вагон і цеберка.
Дивлюсь на неї і не розумію, чому то ніби я?
А потім бачу, що то так і є. Це я дивлюся у люстерко.<br>Loona Cygne Noir
