Я рим не кличу прісну прохолоду,
Пустих суцвіть не вишиваю в ряд.
У кожнім слові — весен синю воду
І трав хмільних зелений водоспад.
У день твій світ воскрес у ніжнім златі,
Згустились барви, лагідні й ясні.
Твій погляд — небо в сонячнім багатті,
А голос — тиха музика мені.
Я рад, що в світі вихорів і втрат,
Де попіл став для пам’яті межею,
Зустрів твій дух — мій неосяжний сад,
І став живим під ласкою твоєю.
Шафраном ти крізь зими проросла,
Корінням ніжним обійняла серце.
Тобі Афіна мудрість віддала,
Кіпріда – жар із дивного джерельця.
Ти — меч любові, що мій світ розтяв,
Щоб він не згас у затінку зневіри.
Ти — тихий промінь, що у серці став
Моїм шляхом у сонячні ефіри.
Тебе я крізь віки в душі несу,
Мов кришталеву, зоряну надію.
Щасливий, що вплели ми у косу
Свою любов і спільну світлу мрію.
(О.Ф.)
