Вони вже не побачать сонця

Вони вже не побачать сонця,
ясного неба, літніх днів,
Просякнутих жарким повітрям
та прохолодою вітрів.
Не буде дощик шепотіти
на вухо їм свої казки
Ногами не підкинуть ворох,
опалої з дерев листви.
Вже не почують сміх дитини,
котра на санях мчить з гори,
Кохання більше не відчують
вони весняної пори.
Симфонія життя і сили
вже не зачепить душі струн,
І не почують вони тишу,
котру сполохає цвіркун.
Війна, загиблі, горе, сльози,
біль та скалічені життя,
Усі оці метаморфози
це дійсність нашого буття.
Шануймо тих, кого немає,
хто на вівтар війни поклав
Свої надії, мрії, бутність,
за нас життя своє віддав.
За те, щоб бачили ми сонце,
блакитне небо без ракет,
Поля без мін та мінометів,
натомість – польовий букет.
Вони вже не побачать сонця,
ясного неба, літніх днів,
Просякнутих жарким повітрям
та прохолодою вітрів…
<br>Світлана Сомош