Де Савранка несе свої води,
де Яланець торкається нив,
там крізь роки проходили люди,
залишаючи слід поміж трав.
Ще коли Україна козацька
берегла свої землі й кордон,
там звучала земля степова
і стояв невеликий заслон.
Бундурівка — ім'я поміж картами,
поміж річок, доріг і степів.
Тут проходили долі солдатські,
тут початок був наших шляхів.
Рік сорок восьмий — тривожний,
козацький гарт по землі.
Ім'я залишилося в списках —
Бундурівка серед сіл.
Демівка, Романівка поруч,
Савранка несе свою течію.
Історія тихо говорить
про землю, яку бережуть.
Минали століття поволі,
змінювались влада і час.
Та село залишалося в долі
тих людей, що жили поміж нас.
Бондурове — вже інше звучання,
але пам'ять тримає сліди.
А згодом прийшло Бандурове —
через роки, покоління й біди.
Не скажемо: «Все вже доведено»,
якщо документ ще мовчить.
Та земля пам'ятає напевно,
що минуле в ній досі лежить.
Бо назви міняються з часом,
та ріки лишаються там.
І стежка, протоптана предком,
не зникає під новим життям.
Тут народжувались і вмирали,
тут сіяли хліб і ростили дітей.
Тут радість і горе стрічали,
тут пам'ять жила поміж людей.
А нині стоїть Бандурове,
село серед рідних полів.
І кожен його старий камінь
мовчить про минуле без слів.
Ми ще відшукаємо карти,
архіви, церковні листи,
щоб нитку від давньої назви
крізь сотні років провести.
Та навіть коли шлях туманний
і відповідь ще не ясна,
ми знаємо точно одне лиш:
ця земля — для людей не чужа.
Від Бундурівки — до Бандурового,
через війни, роки і літа.
Історія пишеться знову —
поки пам'ять людська ще жива.
І якщо нас запитають колись:
«Що залишилось вам від предків?» —
ми скажемо: «Земля і пам'ять.
І наше село — між ними».
