Війна в душі щодня мені болить,
Забуті всі емоції, які були «до того».
А за кордоном — мирний світ,
І хтось там знову виправдовує «старого».
Вона кричить і стогне у мені,
В'їдається у шкіру, наче пʼявка.
А в нелюдів — веселощі й пісні,
Для них це правильно. На цьому просто крапка.
Війна вгризається нам до самих кісток
Слізьми і кровʼю мого й твого брата.
Не смійте нам казати про «грішок»,
Бо нам би жити вдома всім і мріяти-кохати.
Війна зʼїдає серце, сіє гнів,
Наповнює смертельною жагою,
Щоб щез навік весь руський рід,
Що схований за Мордора стіною.
Вона прийшла незваною в наш дім,
За нею йде усе те дике кодло.
А нам ось тут в душі болить
За ту бездушність орків, ницу і холодну.
Війна болить усім: хто тут і там,
Хто вдома й тому, хто уже без нього.
Вони прийшли усіх нас тут «спасать»,
Та сіють злобу лиш — від старця й до малого.
Війна гучна, вона кричить,
Від неї часом закладає вуха.
Вона сиреною у памʼяті звучить,
За нею тягнеться лише розруха.
Війна в душі мені болить,
Бо хтось не вернеться уже додому.
Він не почує птахів спів,
Він не почує рідну мову.
Він не побачить синіх наших гір,
Де вітром граються тумани.
Не вийде в поле, в простір золотий,
І не зустріне сонце на світанні.
Війна стирає кольори,
Лишає тіні в пам’яті народу.
Зриває маски, нищить світлі сни,
Вганяє в землю кращий цвіт нашого роду.
Війна палає в кожному із нас:
В очах вдови і у сльозах дитини.
Вона навчає в цей жорстокий час
Цінити кожну мить, кожну хвилину.
Та наш народ ніхто ще не зломив,
Ми виростем з руїн, міцні, як криця.
І хоч у серці — рани, біль і гнів,
Нас не зупинить ворога рушниця.
Ми пам’ятатимем цей довгий шлях,
Ціну свободи — кров і страшні втрати.
І будем жити, щоб у всіх віках
Тим, хто загинув, «дякую» сказати!!!
Ірина Ковальчук
