Світ розітнуло. Ми тепер — як скло,
Яке залізо вибило із вікон.
Нас у чужі країни занесло,
Де кожен ранок — вже не пахне хлібом.
Лиш сонця скалки гострі в вітражах
Нагадують світ рідного нам дому.
Хтось у берлінських пабах глушить страх,
А хтось несе в собі незриму втому.
Ми розчинились в синтаксисі мов,
Які для нас — нові і не по зросту.
Там, де колись текла гаряча кров,
Тепер лишився тільки білий фосфор.
Париж і Прага з нами п’ють цей біль,
Вітражні скалки мечуться по мапі,
Живе у нас в очах донецька сіль,
Вростаємо у чужину по краплі.
Уламки будять світ. Б’ють у набат
Вітражні скалки, викинуті з пекла.
Історія вже відкусила шмат,
Залишила автограф… биті стекла…
28 липня 2026 р.
