Наврядчи колись скажу про вічне,
Обіцянку дам, любити звично,
Не скажу на завжди,
Тільки до післязавтра,
А потім знов очима кліпну,
А переді мною стоїть вже інша.
Пита мене:
-"А скільки їх було"
-"Десь шість, чи сім не пам'ятаю"
А в голові тільки цифра "три" лунає,
Чарівна цифра,
Прям число магічне,
Всього навколо "три",
Шляхи, бажання, звички…
-"А я б хотів одну, проте…"
-"Що?"
-"Вибач, думки в голос"
А хто взагалі переді мною?
Посмішка від "неї",
Мовчання теж,
А сміється як он "та",
Балака як "вона",
І бачить, знає, що мене,
Самого, не залишать їх вуста.
У пам'яті моїй,
Бетоном влиті,
Зашиті вусмерть під нігтями в обличчі,
Забув би й завтра і сьогодні міг,
Ще трошки…
Біль знову переміг…<br>Коткін Віталій
