Себе в безодні просто загубила,
Мов камінь, що зірвався із гори.
Коли летіла — не розкрила крила,
Не відрізнила подиху від гри.
Там, угорі, лишилися обличчя,
Якісь слова, події та міста.
А тут — лише холодне потойбіччя
І тиша, наче аркуш, непроста.
Шукаю дотик, опору чи сошку,
Намацую у темряві межу.
Душа моя — як обгоріла дошка,
Сама собі я стала за чужу.
Ні болю вже, ні гніву, ні розпуки,
Лиш невагомість тягне до глибин.
Я простягаю в порожнечу руки,
Та я у ній — одна. І ти один.
Але десь там, на самому «порозі»,
Де гасне звук і зупинився час,
Я віднайду себе в німій тривозі
І спалахну… Мабуть — в останній раз.
15 травня 2026 р.
