Зима ця заплакана, на втечу приречена.
З тобою по-всякому із дня аж до вечора.
Байдужості іскорки, то спалахи відчаю,
Я слова вже лишнього уголос не вичавлю.
Ти тішишся сказаним, надуманим мучишся.
Брехнею цікавишся, дарма що не учишся.
Сяк-так дозимуємо, сяк-так – телефонами,
А душі вже виразно давно поза зонами…
