давнішнє..

як завжди, розстаємось назавжди…
тільки зараз вже остаточно.
і слова твої тихі крізь сльози
– …Господи! де наш той розум?…
і обійми затим, поцілунок
палкий та пристрасний, ніжний.
все було як прощання з колишнім.
і від'їзд твій… – втеча панічна
у печалі, в спогадах з болем,
щемом у стомлене серце,
в душу – неспокоєм вічним…
…скільки минуло відтоді?!
в роках загубився той день
та оце ось згадалось навіщось
у Богом забутому місті.
яке занедбане нині, у зраді,
розграбоване окупантом…
московитом, що злодій та вбивця,
сволота, паскуда остання!
…а слова твої з відчаєм тихі
від років тих, у далях відлунних
наче мовлені зараз ось, щойно
свідомість та душу тривожать
– …Господі! де наш той розум?…<br>Онтойя