Твій дотик гостріший за лезо ножів,
А губи — отрута серед брехні.
Допоки у вибаченні переплелися вони,
Пальці ніжно до артерії доповзли.
Твій погляд холодний, мов лютневий мороз,
Твій голос порожній… такий чужий знов.
У моменти, коли повертається «ВІН»,
Свій лик утрачаєш в ту прокляту мить.
За тими очима криється тьма,
Але не погляд — вічна боротьба.
Ти завжди опираєшся, ніби не дарма,
Ніби самого диявола побороти є змога.
Ці шрами… я знаю, не твоя вина.
У миті, коли ВІН тебе «відпускає»,
З вуст благання невпинно вилітають…
Ти до колін одразу впадаєш,
Кров мою ТИ постійно витираєш.
Лиш як засохне та,
Повертається вона — жага,
А вже слідом… бачу… ВІН.
Прощай, любов, вітай вже, біль.
Така вже доля наша є:
Його кохаю, й він мене, але…
Таких, як ми… Занепалих янголів серед людей,
Жадають ті добить понад усе.
Проте й з обірваними крильми
Ми разом маєм полетіти.
Можливо, не до зорів ввись,
А у кайданках агонії униз…
Не одинакові, та ми
На землю впасть обрали ми самі.
Бо там кохання неможливе,
А ВІН, нечистий, — «Вигнаний Із Небес».<br>ангеліна кондратюк
