Ми дивимось крізь час у невідомість
І бачимо невідворотність дня,
Де світ утратив аркушу вагомість
Й розсипався, як мертва вже зоря.
Там тіні ходять на скляних протезах,
Рахують пульси світлових реклам,
Ми балансуємо на гострих лезах
Своїх амбіцій й неминучих драм.
Та ранок знову, попри ірреальність,
Розріже тьму, як хірургічний ніж,
І принесе у світ нову тональність —
Холодну, мов морозиво із тиш.
Там кожен крок — це вибух мікросхеми
У голові замерзлої зими,
Ми пишем світла золоті поеми,
Хоча не всі із нас… стали людьми.
07 серпня 2026 р.
