То був звичайний зимній ранок,
Спали закутані у сніг поля,
Поволі сонце прокидалось,
Коли здригнулася земля.
Коли впилися в шию ікла,
Ракет і бомб – брехні закон,
Зірвали з шиї, подароване намисто,
І одягли туди жетон.
Повинен був у руки зброю взяти,
Вбивать то страшно і дарма що вороги,
Замовкло серце, більш йому не заспівати,
Мовчить у горі, злістю сповнене на світ.
Та будь ти проклята війна-війнонька,
Душа ще памʼятає біль,
Молився що б жива лишилась донька,
Коли в евакуації садив автомобіль.
Коли навік прощався поглядом із нею,
У памʼять мить хотів закарбувати цю,
Не знав бо, чи побачусь ще з сімʼєю,
Чи безвісти пропавший у землі згнию.
Вже пʼятий рік, ти чуєш брате!
Вже пʼятий рік – я падаю і знов встаю,
Лиш вірою живий і проклятий юрбою,
Тих хто у середу, за срібні, Україну продали.
Я серце вирву і віддам за неї,
Я тисячу разів помру,
Але вона навік залишиться моєю,
Доки живий – доки живу!
Хмельницький 2026 рік.
<br>Гигиняк Вячеслав
