давно туди не заходила, як починати розмову?
стукати в двері чи, як в старі добрі, винести їх з розгону?
я так незграбно пішла, що жодне «бувай» не злетіло із вуст —
може, саме це і був знак, що я ще сюди вернусь?
стільки лайна наробила, зрозумію, якщо не пробачить,
хоч в неї на мòї факапи інакша система бачень
і звідти, де мене гнали, освистували, робили у чомусь винною,
вона забирала й казала «та пішли вони на**й, маленька, вирулим».
вона, певно, змінилась, та й мене пошвиряло знатно,
як не знайду слів, то можем, в принципі, й помовчати.
розлука здатна зробити чужими, але й ближчими робить так само —
я стовідсотково її любитиму, якою б вона не стала.
усе тут таке знайоме і рідне, аж тіло зводить судомами,
дорога ніколи не буде «в нікуди», як маєш своє «додому».
коли цей світ на плечах упертих почина забагато важити,
не дурій, вертайся до себе — тебе там чекають
з а в ж д и.<br>Бешкет
