Жито

Чекати, молитись, кричати, дивитись,
Як небу від жаху кортить провалитись.
Як поле жовтяве спалахує — жито,
І попелом сонце у хмарах закрито.

Як вітер байдужий розносить багаття,
І світ догорає в німому завзятті.
Немов на долонях нічного ефіру
Вогонь пожирає і пам'ять, і віру.

Ми — іскри болючі у вимірі часу,
Піщинки, що тліють без сенсу і гласу.
Над нами — сузір'я, холодні, верховні,
А ми перед Вічністю — тіні безкровні.

Та там, де палали хрести і розп'яття,
Вогонь перетворює тлін на зачаття.
Чекати. Молитись. Крізь попіл пробитись,
Щоб вічним світанком у житі відбитись.