Помирала стара бабка
Та й складала заповіт
Менші доні чорна латка
Від старих порваних чобіт
Середущі що вічно спала
Що завжди боліла голова
Два махрових одіяла
І те що жужить як та бджола
Старші доці що літала
Як та дурненька по селу
Трьох літрову банку сала
Та із бляхи медальку золоту
Онукам котрих я ще не маю
Залишаю хатиночку свою
Яка з вас перша нарожає
Ті все й передадуть
Коли бабки вже не стало
Хохотало все село
Старші доньки не сміялись
Бо їх від сала аж гребло
Старші доньки полетіли
Тільки молодшая в сльозах
За ними бігти не хотіла
В садочок плакати пішла
Під кривеньку яблуньку присіла
Підвела очі догори
Мамо що з тобою сталось
Що ж залишила мені
Я завжди тобі допомогла
Не те що ті два пелюстки
Залишила б мені хочаб те сало
Хочаб ті одіялочка дурні
Куди піду я далі жити
Коли ж у шлюбі вже була
Не могла дітей родити
Що ж за дурна така біда
Мабудь піду в ліс я жити
Стану місцевим Тарзаном
З білочками буду дружити
Поки не заберуть мене в дурдом
Ті дві ледарки сракаті
Народить хоч одна
Мене виженуть із хати
Тоді у світи подамся я
Ти ж все це мамо знала
Розбила серденько мені
Навіщо мені ця латка впала
Яку тримаю у руці
Коли почала придивлятись
На латочці якісь там зірочки
І розташовані так само
Як в цім садочку яблуньки
Покрутила головою
Тихенько пукнула в значай
Подивилась під лупою
В одна із них найбільшою була
Іван
