Ми пишемо історію
В окопах на передовій.
Не ручкою, а пальцями,
Що мерзнуть у землі сирій.
Чорнилом ми не пишемо,
А кров’ю, що стікає в пил,
Поки шепоче хтось: "Мамусю…",
На більше і немає сил.
Ми пишемо історію
Під свистами чужих ракет.
Останнім ранок може стати,
Не допоможе амулет.
Сім'ї, де фото у кишені,
Мов теплий вогник у пітьмі,
Тримає серце моє тіло,
А піт стікає на чолі.
Дорослішають хлопці за ніч
В окопі на передовій.
Сивіє тут волосся швидше,
Проте, є досвід бойовий .
Страшніша тиша тут за вибух,
За постріли, за біль, за крик.
Згадаю наших побратимів,
Хто у сирій землі навік.
Свою Історію ми пишем,
Своєю кров'ю навіки!
Чи будем завтра живі й цілі,
Та чи вже вбиті, навпаки.
Але стоїм ми, бо за нами
Міста і села, і рідня,
Молитва сивої матусі,
За нас до ранку не вщуха.
Ми потай витираєм сльози
Без пафосу та зайвих слів.
До ворога в серцях палає
Страшенний, ненависний гнів.
Якщо колись хтось запитає:
«Країну втримав хто в той час?»
Не пам’ятники скажуть правду,
Розкажуть матері за нас:
«Мій син кремезний, дуже мужній,
Своє життя не шкодував.
Мав дух незламний і потужний,
Він незалежність будував».
Та зрозуміти усе з часом
Повинні ви до глибини.
Життя своє за вас віддали,
Щоб не було більше війни!
Юрій Сіромашенко
