У затишній дитячій кімнаті, де пахло ваніллю від щойно спечених мамою тістечок, жили-були іграшки. Їх було багато: плюшевий ведмедик із латкою на вусі, дерев’яний коник з потертою гривою, лялька Оленка в рожевій сукні, і ціла армія різнокольорових солдатиків у блискучих мундирах.
Вдень вони терпляче чекали на свою маленьку господиню, дівчинку Софійку. Софійка любила їх усіх, вигадувала для них цікаві історії та влаштовувала чаювання на крихітному іграшковому столику. Але коли наставала ніч, і місячне сяйво заглядало у вікно, у кімнаті починалося справжнє диво.
З першим тихим скрипом підлоги іграшки оживали. Ведмедик підводився на лапи і потягувався, кремезний Коник тихенько іржав, Оленка розправляла свою рожеву сукню, а солдатики вишиковувалися в рівні ряди, готові до нічних пригод.
Щоночі вони збиралися у велике коло посеред килима. Ведмедик, як найстарший, розповідав історії про далекі подорожі, які він колись «здійснив» у руках Софійки. Коник хвалився своїми швидкими стрибками по дивану, а Оленка ділилася секретами, які їй пошепки розповідала Софійка. Солдатики ж марширували навколо, охороняючи їхній нічний світ від уявних чудовиськ під ліжком.
Одного разу до їхньої компанії потрапив новенький – маленький заводний літачок. Він був яскраво-червоний і мав блискучі крила. Літачок дуже пишався своєю здатністю «літати», хоча й лише по колу на підлозі.
Першої ж ночі Літачок почав хвалитися, що він найважливіший, бо вміє літати, а всі інші лише стоять на місці. Ведмедик спробував пояснити, що кожен з них особливий по-своєму, але Літачок нікого не слухав.
Тоді Оленка запропонувала влаштувати нічну олімпіаду. Ведмедик показав, як він вправно вміє знаходити заховані під ковдрою «скарби». Коник продемонстрував свої швидкі «скачки» між подушками. Солдатики влаштували показовий виступ з чітким маршируванням.
Настала черга Літачка. Він завів свій механізм і почав кружляти по кімнаті, голосно гудячи. Спочатку всі дивилися із захопленням, але незабаром це стало монотонно і нудно.
Коли Літачок зупинився, він з подивом побачив, що інші іграшки не аплодують. Ведмедик лагідно сказав: «Ти вмієш літати, це чудово. Але ми цінуємо один одного не лише за вміння, а й за дружбу та підтримку».
Оленка додала: «Кожен з нас приносить радість Софійці по-своєму. Ти даруєш їй відчуття польоту, ведмедик – затишок, коник – уяву про пригоди, а ми, солдатики, – відчуття захисту».
Літачок задумався над їхніми словами. Він зрозумів, що хвастощами не завоюєш друзів. З тієї ночі він став більш уважним до інших іграшок, приєднувався до їхніх ігор і розповідав про свої «повітряні» спостереження.
Так і жили іграшки в затишній кімнаті Софійки, оживаючи щоночі, цінуючи дружбу та неповторність кожного з них. І навіть коли сходило сонце, і вони знову ставали нерухомими, у їхніх іграшкових серцях зберігалося тепло нічних розмов та спільних пригод.
06.10.2015
