Шовкові трави мені по пояс,
бреду я ними, мов ошаліла…
Мене ж бо кликав сопілки голос,
була у знаді, аж серце мліло.
Вже призабулось усе колишнє,
та сон – навіяв і сад, і трави.
І пригадались розквітлі вишні,
що так тулились до нас ласкаво.
В той час навколо усе п’янило:
і ті цілунки, і те зітхання…
То не сопілка тоді манила –
Манило, звісно ж, моє кохання.
<br>М_А_Л_Ь_В_А &Валентина Пошкурлат
