І кожен раз, запалюючи в кімнаті свічки,
Які пахли весною й коханням.
Вона сідала писати вірші.
Про тих кого ніколи не знала,
Але вона читала, слухала про них пісні і загалом їй здавалось, що класні такі тіпи.
І тоді вона ще не розуміла, як тупо це виглядає,
Коли в сотий раз так-званий “він” так-звану “її” насильницькі кохає.
Коли “вона” плаче ночами в подушку,
Жаліється на нього подружкам,
А потім “він” після випитої пляшки віскі приїжджає до неї такий:
“Люба, постій! Вибач, я не хотів!”.
І по класиці жанру “вона” поверталась до “нього”.
І кожен раз повторялось це знову і знову.
Допоки їй самій це не набридло настільки,
Що запалюючи свічки…
Вона, спалила блокнот, в якому писала про “них” вірші. <br>Дмитрик
