Кімната стислась в обручі стіни.
Годинник бив у груди, наче молот.
Вона прийшла без шуму й таїни,
Принесла в жменях лиш нестерпний холод.
— Дивись у вічі, — мовила здаля, —
Твоє багаття дихає вже кволо.
— Невже під нами стине вся земля?
Замкнулося назавжди живе коло?
— Без мене світ — застояний ставок.
У нім зітліють і краса, і сила.
Я — той останній у безмежність крок,
Що розправляє за спиною крила.
Я забираю болі і борги,
А бурі я укутую туманом.
Коли зникають інші береги,
Я залишаюсь вічним океаном.
Вона пішла. Залишився туман
І сизий попіл пилом на долівці.
І кожен вдих — як невигойний шрам,
Клеймо епохи на німій бруківці.
15 серпня 2026 р.
