Цокотіли зуби, немов кастаньєти,
коли Смерть сідала на краєчок ліжка.
«Ну, привіт, — сказала. — Вже згортай намети.
Твій інсульт — це крапка, а не передишка.
А Душа крізь морок, крізь глуху затерплість
виштовхала з себе неслухняне слово:
«Ні, стрибай назад, Смерть, в свою безнадійність!
Я іще не все на цій землі зборола!»
Думки б’ють у мозок і ламають тіло,
та рука не чує — ціпить зуби мова.
Пальцем ворухнула — ще не все згоріло.
Я іще у себе — я іще удома.
Смерть не зупинялась — холодила груди,
різала і рвала жили немов нитку:
«Ти вже напівмертва, не підеш у люди,
здайся і ходімо у мою кибитку!»
І забилось серце, наче звір у пастці,
пробивало пульсом в судинах затори.
«Забирайся, Відьмо! Я не можу впасти!
Виповзу із пекла, ще піднімусь в гору!»
Заревів будильник. Відступили тіні.
Ноги на підлозі і думки уперті.
Це розкуте світло — є моїм спасінням.
Крок у воскресіння і… немає Смерті…
12 червня 2026 р.
