Людське життя — як скло на підвіконні,
Що ловить світанковий перший дим,
Тремтить у кожнім подиху і дзвоні,
Неначе світ тримається на нім.
Воно — як сніг, що тане на долоні,
Як слід зорі, що падає в пітьму,
Як тихий біль у невідомім тоні —
Ми не збагнемо звідки і чому.
Ми йдем крізь дні, мов по тонкій крижині,
Де під ногами — чорна глибина.
І кожен крок — як подих у провині,
Бо крихкість наша світові видна.
І серце — як годинник беззахисний,
Хвилини, що несемо у собі.
А час іде — байдужий і невмисний,
І стишує все зайве у журбі.
Та навіть крихкість — це не тільки втрата,
Це світло, що пробилось крізь імлу.
Бо поки ми живі — є що втрачати,
І в цьому правда, гостра, як стріла.
13 травня 2026 р.
