Кричу — та не чути. Мовчу до нестями.
Кайдани вгризаються в жили до болю.
Своїми ж сліпими, кривими руками
Ми щастя згубили, розіп’яли і волю.
Злодійство одвічне піднято до влади,
Торує у прірву шляхи майбуття.
Ми в себе удома — та наче в засаді,
Покірно чекаємо свого кінця.
Зомлілі від туги, роздерті до втоми,
Розбиті, спустілі і чорні серця.
Над полем пожовклим вороння штурмує,
Клює недожите людське майбуття.
Молилися люди — у давності й нині.
Та небо не чує. Молитва німа.
Немає нам правди! На власній могилі
У камені виб’ють чужі імена.
Мовчить наша доля. Та скільки їй треба?
До чого ж готує, карає нас Бог?
Стражденніших душ під склепіннями неба
Не знайдеш у світі за тисяч епох!
Ми вірили в щастя, та десь спотикнулись,
І темна дорога у ліс завела.
Блукаємо в пустці, у злиднях зігнулись,
Навколо лиш морок і чорна зола.
Змарнілі від втоми, шкульгаємо далі,
Допоки не станемо врешті людьми:
Народом, що долю кує на скрижалі,
На землях, де правити маємо ми!
Допоки цей ліс із отрути і чвари
Між нами стіною глухою стоїть?
Допоки ж ми будем терпіти удари,
Чужі копійки підбирати щомить?!
Народе мій сивий, уже онімілий?
Допоки терпіти знущання катів?!
Коли ти повстанеш у власному гніві.
І станеш господарем вільних вітрів?!
Коли твоя мова, пісенно-дзвінка,
Від Чопа в Донецьк наче грім прогримить?!
Коли твої люди — могутня ріка —
Повстануть, щоб землю свою боронить?!
Коли твої води наповняться кров’ю
Катів, що принесли нам морок і тлінь!
Тоді над степами, сповиті любов’ю,
Зійдуть переможно і жовть, і блакить!
