Живу, не існую

Вечір, пізно,
чую грім гуде вже грізно
Дощ, гроза вже зовсім близько
Сонце. Жовтим світлом падає на дім його проміння,
що між синіх хмар летить
Інколи дивуюсь тому вмінню
природи створювать таку блакить
Раптом відчуваю я бажання,
не хочу я нікуди йти,
а тут, залишитись з тобою
навіки в нашій простоті –
в любови, пестощах до ранку,
і разом плакать на світанку
А потім якось дощ вщухає,
та й вітер хмари роздуває
І відчуваю я життя, оце воно
а не просте оте буття
нікому не потрібнеє життя
А я ж живу, я не існую. Я відчуваю, я кохаю, співаю, плачу і сміюсь, гуляюсь, бігаю, пинаю гальку на дворі
Але вже час, бувай, вже йду<br>Андрій Блоха