Кувала зозуля

Десь там, у зажуренім лісі, зозуля кувала,
Кому скільки жити, вона ніби нам пророкувала.
Я сиділа на ґанку й собі рахувала
Скільки ж мені зозуля життя накувала…
Ой, чому ж так мало, мила, ти чого?
Я ж ще не пожила, дай хоч до сто!
Я життя це так щиро і сильно люблю,
Я жити хочу, і в Бога молю
І дітоньки в мене, ще зовсім маленькі.
Вони ж не зуміють лишитись без неньки,
Без ласки й турботи, без теплого слова.
Та зозуля, здавалось, не чула благання,
Вона собі кувала про власну печаль.
Та чого ж так журишся, пташко моя,
Можливо, за дітками туга у серце прийшла?
Чи, може, ти справді не погана мати,
Просто доля заставила їх підкидати
Може, то не віщунка, а просто душа,
Що співає свою пісню про каяття
Може, то не про долю, а про біль свій вона,
Що лунає у світі, де буває зима.
Бо життя — це не лік, не зупинений час,
А мить кожна — дарунок, що є лиш для нас.
І діти, і сонце, і ранок новий —
Це справжнє багатство, що є у душі.
Хай зозуля кує, хай відлунням іде,
Я життя обійму, бо кожна мить мине
Життя — то дар, безцінний скарб земний,
Що нам дарований з висот незримих.
Не марнуймо його, часу плин стрімкий,
Щоб кожен день був сповнений подіями щасливими.
Кожна мить — це шанс, щоб щось нове пізнати,
Відчути радість, смуток і любов.
Навчись сміятись, вірити, прощати,
І доторкнутись до прекрасних див основ.
Нехай душа відкрита буде для добра,
Для світла і для щирих почуттів.
Цінуймо кожну мить, що нам зоря дала,
Бо час летить, не повертає вже мостів.
Тож живімо так, щоб не було жалю,
За кожен день, за кожну мить і крок.
Життя — це диво, що не має краю,
Цінуй його, цей безцінний дарунок!
Мар'яна Побігун