Дійшов до крапки. Падаєш у прірву,
Де час застиг, мов мокре полотно.
Я допоможу — зсуну клин та вирву
І викину це вицвіле сукно.
Летиш униз крізь зоряні тенета,
Повз хмари-губки, що вбирають звук.
Свистить повітря, наче фальш кларнета —
Я поряд. Заберу частину мук.
Навколо простір гусне, мов чорнило,
І осідає темряви нагар.
Падіння крутить, вивертає крила —
Собі на плечі скину цей тягар.
Легені рвуться. Подих. Дно все ближче,
Покрите скелями із гиблих снів.
Невпинно тягне кам'янисте днище —
Впіймаю й вирву страх, що криком зрів.
Та дно — не пастка, а міцна пружина,
Яку стискали роки самоти.
Торкнувшись дна, злетиш немов пір’їна —
Я крила дам свої… Бери. Лети.
29 вересня 2026 р.
