Лину думками у небо безкрає,
Вакуум чорний, усіяний зорями.
Там без обмежень у мріях літаю —
В мріях, думках, не обтяжених ролями.
Хочу попасти в егрегор майбутнього
І неквапливо його прочитати,
Щіпку щасливого і незабутнього
Там віднайти — у сучасність забрати.
Лину думками — і крила зростають,
Тиша космічна говорить зі мною.
Може, Всевишній десь там проживає —
Раду спитаю, поділюся болем.
Болем за тих, що загублені в темряві,
Що серед світла не бачать дороги,
Тих, що ідуть крізь життя, наче в мареві,
Тягнуть у серці незримі тривоги.
Болем за душі, що прагнуть спасіння,
У котрих підірвана віри основа.
В світі, де тиша кричить від безсилля,
Стирається правда та істина слова.
Лину думками — розшукую відповідь
Серед зірок, що мовчать віковічно.
Може, у них є сліди правди й розповідь —
Та, що веде нас до світла одвічно.
Знов повертаюся в будні земні я,
З іскрою віри, зігрітою зорями,
Щоб хоч краплину добра і надії
Сіяти тихо між людськими болями.
І коли знову у втому схиляюся,
Мертвенна тиша, тяжка, непролазна.
Подумки я до зірок повертаюся —
В небо безкрає, таке неосяжне.
Знаю — не зміню на краще я світ увесь
І не розвію всі тіні тривожні.
Та якщо іскра добра спалахне десь,
Значить, і кроки мої не порожні.
26 березня 2026 р.
